Таїнство примирення з Богом
altЧас Великого Посту заставляє кожного християнина примиритись з Богом. Але чи цього достатньо тільки в перед пасхальний період для душі людини? Відповідаючи на це непросте питання, ми перше посилаємось на Святе Письмо. «Прощаються тобі гріхи», – так промовив Христос, коли зцілив розслабленого, так говорить грішнику, що визнає свої гріхи, а не виправдовує себе чи в сповідь вплутує кого з ближніх, щоб показати себе не дуже поганою людиною, а зважає все на ті обставини, що сталися, які начебто змусили згрішити.
 Нас ніхто не заставляє робити гріх, тобто зло. Диявол провокує, а ми вирішуємо кого слухати і кому служити, бути рабом гріха – зла, чи найти зв’язок з Творцем. Примирення з Богом – це коли ми маємо відкинути думки, що про нас думають інші. Ми забуваємо, що примирення завжди вимагає прихильності один до одного з обох сторін. Коли ми посварились з кимось, ми можемо просити пробачення, але ми маємо поставити собі запитання: яка моя відповідальність в тому, що ця людина так погано про мене говорила… Буде великодушне прощення з боку тієї людини, яка відчуває себе правою, і це не завжди буде для неї добре. Тому треба звернути увагу на те, що ми всі один перед одним в тій чи іншій мірі винні, так навчає митрополит Сурожський Антоній. Винні тим, що мали б бути один для одного світлом в темряві, в якій перебуває світ, бути допомогою в нужді душевній або матеріальній, тілесній, коли в когось якесь горе – підтримкою. Але найчастіше наші добрі відносини або любов є тільки до тих, хто нам є рідні, або хто нам зробив щось добре… Не для всіх є відкрите наше серце, наше розуміння, не для всіх ми можемо відкритися, щоб допомогти тим, чого в ближнього немає. Владика Антоній в своїй розповіді наводить такий приклад про одного святого, який мав велику віру. Він дуже сильно любив свого ближнього, який був невіруючим, він звернувся до Господа з молитвою: «Візьми в мене мою віру і віддай моєму ближньому, щоб він повірив, а мене залиш з його душевною пустотою, з його невірством, з його відчаєм». І Господь виконує його прохання – в нього згасла віра, впевненість. Одне в нього залишилось – довіра до Бога. Господь забрав у нього найдорожче, що в нього було за його проханням заради ближнього, і ближній увірував в Бога. Це є міра, якої ми не можемо досягнути, про яку ми і мріяти не можемо, але вона говорить якою може бути людська відданість, дружба і любов. І коли ми будемо роздумувати в момент сповіді, застановімся, що ми не тільки винні перед Богом, але й перед людьми.
Є й інша сторона примирення: для того, щоб примиритися потрібно один одному щиро висказати все, що є на душі, те, що розділяє, ранить, гнітить, те, що підриває довіру і віру. І тому є відчуття на сповіді – «я не можу Тебе, Господи, зрозуміти. Як Ти допускаєш таке в світі зі мною, з людьми…». Одкровення про Бога говорить, що Бог є Любов, Бог є Світло, і немає в ньому ніякої темряви. Тому Свята Церква нас навчає: «Вірую Господи, поможи моєму невірству». Ми можемо говорити до Господа, що не можемо Тебе зрозуміти, але можемо Тобі довіритись, знаючи від інших, від святих, навіть від грішників, що Ти є Любов, і що Ти нас не покинеш, що Ти від нас не відрікся, що Ти не байдужий до наших страждань. І тому можна до Тебе прийти і сказати: «Господи, я хочу відкритись перед Тобою і все-все Тобі розповісти, щоб Ти, Боже, мене простив. І я Господи вірую, що поможеш моєму невірству».
Тепер кожен може заглянути в свою душу, побачити її стан, страждання, біль, неспокій. Кожен може помолитися і знайти сили для примирення з Богом не формально, «бо так всі роблять», не перечислюючи кількість гріхів, а які не названі (скриті) відкласти на інший раз, а щиро з вірою в зцілення своєї душі поселити в ній Благодать Божу через покаяння, яка і власне дасть нам можливість підготуватися до Христового Воскресіння після того, як воскреситься наша душа, що сльозами покаяння очиститься і стане світлою і приємною для Бога та для нас. 
«Боже, поможи нам бути в мирі з Тобою».
 
протоієрей Андрій Лотоцький